Адмірал командує Середземноморським флотом з Александрії, у морі, де кожен важкий корабель важить на терезах. Відомий наступальним духом, він знає, яка крихка морська рівновага перед італійським флотом і підводними човнами Осі.
24 листопада 1941 року 1-ша ескадра лінкорів виходить у море, щоб прикрити крейсери, кинуті проти італійських конвоїв. Увечері 25-го лінкор HMS Barham дістає 3 торпеди від німецького підводного човна під командуванням Ганса-Дідріха фон Тізенгаузена. Корабель перекидається, а приблизно через 4 хвилини вибух його погребів розриває його на шматки.
Втрати величезні: близько 861–862 людей гинуть, приблизно 450 уцілілих підбирають кораблі ескорту. Сцену було видно здалеку, її навіть зняли на плівку. Ворог же ще не знає результату своєї атаки: фон Тізенгаузен не отримав жодного підтвердження затоплення.
Залишається вирішити, що казати: сотні родин чекають звісток. Адміралтейство й Каннінгем мають зважити 3 шляхи: негайно публічно оголосити про втрату лінкора; тримати її в таємниці, але потай повідомити близьких із застереженням про конфіденційність; або офіційно спростувати будь-яку втрату.
Адміралтейство обрало таємницю: втрату приховували близько 2 місяців. Рідних повідомили про загибель, але з прямим проханням зберігати таємницю — було «життєво важливо», щоб відомості не дійшли до ворога до офіційного оголошення. Мета була подвійна: позбавити Вісь підтвердження й зберегти бойовий дух британців у важкий для британців період на Середземному морі. Коли німецьке радіо знову й знову заявляло про потоплення, Адміралтейство нарешті оголосило про втрату 27 січня 1942 року. Лише тоді фон Тізенгаузен дізнався, що потопив Barham. Цей епізод ілюструє інформаційну війну в Середземномор'ї: приховування втрати корабля як зброя розвідки та морального духу. Пізніше він породив чутки й парапсихологічні оповіді, адже тривалість таємниці живила підозри родин.
T09-072