За кілька тижнів Європа побачила падіння Праги, Клайпеди й Албанії. Президент , глибоко занепокоєний, але скутий законами про нейтралітет та ізоляціоністським Конгресом, шукає спосіб діяти, не маючи змоги військово втягнути свою країну.
Він обмірковує безпрецедентний жест: публічно звернутися до Гітлера й Муссоліні з посланням, у якому просить їх зобов'язатися не нападати на довгий перелік країн — близько 30 держав Європи та Близького Сходу — щонайменше 10 років, а то й 25.
Ця затія — палиця на два кінці. Публічний заклик може поставити диктаторів перед моральною відповідальністю й мобілізувати світову громадську думку; але відмова чи глузування у відповідь піддали б Рузвельта принизливій невдачі й підкреслили б американську безпорадність. Чи виступити з цим урочистим публічним закликом, діяти стриманіше дипломатичним шляхом, чи утриматися, щоб не демонструвати слабкість США? Президент мусить обрати між вагою урочистого публічного жесту та ризиком виставити американську безпорадність на загальний огляд.
Рузвельт виступив з урочистим публічним закликом, що називав країни, на які не слід нападати: 14 квітня 1939 року він надіслав Гітлеру й Муссоліні публічне послання з вимогою гарантувати, що вони щонайменше 10 років не нападатимуть на близько 30 поіменно названих держав. Відповідь була нищівною: ні Гітлер, ні Муссоліні не відповіли безпосередньо, а 28 квітня перед Рейхстагом Гітлер висміяв заклик, зачитавши перелік країн під сміх присутніх. Жест Рузвельта не вплинув на диктаторів, але справив враження на американську й міжнародну громадськість і публічно поставив США на бік загрожених націй — віха в повільному відході Вашингтона від ізоляціонізму.
T00-063