Через 6 років після приходу до влади НСДАП контролює німецьке суспільство. Вступ до партії не обов'язковий, але в багатьох професіях став майже неминучим кроком для кар'єри: чиновники, вчителі, юристи, керівники відчувають розмитий тиск, щоб узяти партійний квиток. Партія, що налічувала близько 2 мільйонів членів 1933 року, заявляє про майже 5,3 мільйона 1939-го.
Для німця без сильних ідеологічних переконань вступ — щоденна проблема сумління. Він відчиняє двері, захищає, інтегрує — але й зобов'язує служити режимові, чиє насильство очевидне, і перетворює члена партії на гвинтик системи.
Ви — німець, звичайний фахівець, без особливого ентузіазму, але стурбований своїм майбутнім. Чи вступати до партії, щоб просуватися по службі й убезпечити себе від підозр? Утриматися з принципу, ціною загальмованої кар'єри й незручної помітності? Чи зволікати, примножуючи докази лояльності, але не роблячи кроку до формального членства? Цей на вигляд буденний вибір показує, якою мірою мільйони звичайних громадян ішли на компроміс із режимом.
Багато хто вирішив вступити до партії, щоб просуватися й убезпечити себе, радше з опортунізму, ніж з переконання: чисельність НСДАП зросла приблизно до 5,3 мільйона членів 1939 року (з них 81 % чоловіків) завдяки хвилям вступів кар'єристів, перша з яких, навесні 1933 року, принесла новачкам зневажливе прізвисько Märzgefallene («полеглі в березні»). Після війни денацифікація створила категорію Mitläufer («попутники») для оцінки цієї маси пасивних членів, ані фанатиків, ані учасників опору. Утримання, щоправда, лишалося можливим, але загрожувало маргіналізацією чи підозрою. Розбухання партії напередодні війни показує, як тоталітарний режим залучає — інтересом не менше, ніж страхом — основну масу звичайних громадян.
T00-064