Після форсування Маасу Роммеля опиняється в позиції, з якої може використати пролом. Перед нею французькі тили в повному сум'ятті, але зв'язок із вищими ешелонами та піхотою, що йде слідом, крихкий, а фланги будь-якого швидкого просування залишалися б відкритими.
Командування танкової дивізії стикається тут зі справжнім питанням доктрини. Рватися вперед на чолі, не чекаючи піхоти й не прикриваючи флангів, означало б наразити дивізію на ризик бути відрізаною й знищеною контратакою та порушило б загальну координацію. І навпаки, повільність дала б противникові час оговтатися й відновити фронт.
Роммель може й далі мчати на чолі, зневажаючи фланги й зв'язок, щоб використати паніку. Просуватися обережно, зберігаючи контакт із піхотою й прикриваючи фланги. Або зупинитися, щоб згрупуватися й дочекатися піхоти. Цей вибір торкається меж ініціативи та балансу між зухвалістю й безпекою.
Роммель і далі невпинно рветься вперед, зневажаючи фланги й зв'язок: його просувається разючим темпом, беручи в полон тисячі людей і проходячи французькі позиції раніше, ніж ті усвідомлюють загрозу. Іноді вона просувається так швидко й так далеко, що навіть німецький штаб губить її слід, звідси її прізвисько «дивізія-привид» (Gespensterdivision). При цьому ризик катастрофи цілком реальний, якби союзники змогли скоординувати контратаку (як під Аррасом, де Роммель неабияк злякався). Але розлад у ворожих лавах виправдовує його ставку. Ця зухвалість лягає в основу легенди про Роммеля й ілюструє постійну дискусію 1940 року: швидкість як вирішальна зброя проти обережності командування, що боїться відкритих флангів. Його успіх утверджує школу ініціативи.
T03-138