Командир ескортної корвети Королівського військово-морського флоту Канади () виходить із Сент-Джонса на Ньюфаундленді, щоб супроводжувати торговельний конвой на шляху до Ісландії. Канадський флот, якого 1939 року майже не існувало, за 2 роки розрісся за рахунок маси поспіхом збудованих невеликих кораблів; сам він командує корветою класу Flower — міцною, але крихітною, яку немилосердно хитає на хвилях Північної Атлантики.
На борту добре знають слабкі місця. Багато канадських корвет ще не отримали сучасного радара, їхній ASDIC застарілого типу, а екіпажу, який нерідко складається з моряків, підготовлених за кілька тижнів, бракує спільного вишколу. тоді супроводжує більшість повільних конвоїв серії SC між Ньюфаундлендом та Ісландією, найбільш вразливих, тоді як втрати від зграй U-Boot взимку 1942 року зростають. Серед ночі спостерігач повідомляє про контакт: біля конвою нишпорить підводний човен.
Командир мусить вирішувати миттєво: триматися купи навколо вантажних суден для щільної ближньої оборони; негайно розпочати наступальний пошук за допомогою ASDIC у напрямку контакту, ризикуючи оголити конвой; або, через брак пального й засобів, обмежитися мінімальним ескортуванням, зберігаючи запаси для довгого переходу.
За браку достатньо чисельних і добре оснащених ескортних груп канадські корвети здебільшого обмежуються ближньою обороною конвою — своїм абсолютним пріоритетом. , яка 1939 року мала лише кілька кораблів, у 1942 році ескортує значну частину трансатлантичних конвоїв і закінчує війну як одна з головних ескортних сил світу. Ціна висока: перевантажені й погано оснащені корвети, виснажені екіпажі, а конвої під канадською охороною зазнають 1942 року дуже великої частки союзних втрат тоннажу в Атлантиці. Погано забезпечені радарами й відсунуті в кінець черги на сучасне обладнання, ці ескорти людьми й кораблями платять за прискорене навчання. Проте роль Канади стає вирішальною в битві за Атлантику, від результату якої залежать постачання Сполученого Королівства й підготовка висадки.
T10-111