Коли на початку липня 1941 року Вермахт бере Львів (для поляків — Lwów, для німців — Lemberg), велике місто Галичини, він виявляє там братські могили кількох тисяч в'язнів, розстріляних радянським НКВС, який відступав. Звістка про ці радянські масові вбивства потрясає місто, і без того роздерте гострою національною напругою.
перебуває на місці, їй допомагають українські націоналістичні міліційні загони, що увійшли до міста. Як і в Каунасі, місцеве озлоблення можна роздмухати пропагандою, яка прагне пов'язати євреїв з комунізмом. Тіла в'язнів НКВС лежать просто там, і їх можна виставити напоказ, а народна лють тліє.
Організатори мають вирішити, якої форми набуде цей вибух насильства: спровокувати погром, виставивши євреїв винуватцями злочинів НКВС, і доручити його місцевим допоміжним силам; безпосередньо проводити цілеспрямовані розстріли впливових осіб та інтелектуалів; або відкласти до отримання вказівок. Рішення ухвалюється в місті, де нашарувалися національна ворожнеча, свіжий радянський терор і нацистська ідеологія.
Окупанти вирішують спровокувати погром, поклавши на євреїв провину за злочини НКВС. З 1 по 4 липня 1941 року погроми під керівництвом айнзацгрупи C, здебільшого здійснювані українськими допоміжними силами, забирають життя близько 4 000 євреїв, яких принижують, б'ють і розстрілюють під приводом братських могил НКВС. Друга хвиля («дні Петлюри») настане наприкінці липня. Одночасно, 4 липня, німці розстрілюють польських професорів університету. Львів показує механізм масових убивств літа 1941 року: окупант використовує радянські злочини й національну напругу, щоб «погромами», позірно стихійними, дати поштовх винищенню, яке він потім сам організовує й систематизує. Німецька відповідальність за розв'язання й організацію цих убивств сьогодні доведена.
T08-011