править фашистською Італією з палаццо Венеція. Принижений тим, що грає другорядну роль поряд із Німеччиною, що здобуває перемогу за перемогою, дуче мріє про «паралельну війну», яка довела б могутність Італії, нічого не завдячуючи Берліну.
Його гризе образа: Гітлер постійно ставить його перед доконаним фактом, востаннє — відправивши війська до Румунії, не попередивши його. «Гітлер завжди ставить мене перед доконаним фактом, — зізнається він Чіано, — цього разу я відплачу йому тією самою монетою».
15 жовтня 1940 року Муссоліні збирає в палаццо Венеція вузьке коло: свого зятя й міністра Чіано, маршала Бадольо, генерала Вісконті Праску, командувача в Албанії, а також Якомоні й Роатту. Начальників флоту й авіації навіть не запрошено. Вісконті Праска обіцяє «покінчити» з 30 000 греків в Епірі та взяти Превезу «за 10–15 днів», запевняючи, що план бездоганний «наскільки це по-людськи можливо». Лише Бадольо застерігає: окупація всієї країни потребуватиме щонайменше 20 дивізій.
Історик згодом назве цю нараду однією з «найповерховіших і найдилетантськіших дискусій про стратегію з величезним ризиком, які будь-коли фіксували».
Муссоліні вирішує розпочати наступ з Албанії вже наприкінці жовтня, не попередивши Гітлера. Нарада завершується планом, який підсумовує дуче: «наступ в Епірі; спостереження й тиск на Салоніки; потім, другою фазою, похід на Афіни». Тієї ночі посол Грацці вручає прем'єр-міністру Греції Метаксасу ультиматум, а той його відкидає: «Тоді це війна». 28 жовтня 1940 року 6 італійських дивізій перетинають кордон з Албанії. Катастрофа настає негайно: імпровізоване забезпечення, гори, дощі та грецька відповідь, яка невдовзі відкидає італійців в Албанію. 8 листопада Муссоліні знімає Вісконті Праску з посади. Ця авантюра не зміцнює престиж дуче, а змушує його кликати Гітлера на допомогу — саме те приниження, від якого він прагнув утекти.
T05-029