У вересні 1939 року Крігсмаріне має лише 57 підводних човнів — надто мало, щоб задушити союзне судноплавство в Північній Атлантиці. Комодор Карл , який командує підводними силами, робить ставку на тактику зграй: групи підводних човнів, що разом накидаються на один конвой.
Але така тактика вимагає кількості. Верфі Гамбурга та Бремена здають лише 6–8 одиниць на місяць, тоді як вимагає близько 30.
Що важливіше — кількість чи дальність? Простий і швидкий у будівництві підводний човен чи океанський корабель, потужніший, але який довше будується на стапелях? Цей вибір визначить увесь хід битви за Атлантику.
робить тип VII хребтом флоту: підводний човен водотоннажністю близько 750 тонн, міцний, відносно дешевий і швидкий у будівництві, ідеально придатний для війни зграями. У 1942 році виробництво зростає до приблизно 20 одиниць на місяць. Паралельно будують і тип IX з великою дальністю плавання, але він становить лише частку випуску. Без масового виробництва типу VII німецька підводна війна зазнала б краху значно раніше.
T01-095