Американо-філіппінський солдат гарнізону Батаану воює від початку січня 1942 року в гірських джунглях півострова на острові . Він і його товариші називають себе «Battling Bastards of Bataan» («бійці-байстрюки Батаану») — тими, кого метрополія залишила стояти самотужки: без прикриття з повітря, без підтримки флоту, без близької надії на підкріплення чи постачання.
Гарнізон, кілька десятків тисяч людей, відтиснуто до краю півострова, спиною до моря. З початку битви харчі скоротили до половини пайка; на початку лютого бракує рису, а м'ясо шукають серед буйволів, мавп чи змій. Хініну немає, і малярія, дизентерія та денге косять лави: кількість евакуйованих до польових госпіталів зростає з тижня на тиждень. Багато хто вже втратив частину ваги й тримається на ногах за звичкою.
Солдат мусить вирішити, як протриматися на цій лінії: тримати позицію за будь-яку ціну попри голод і гарячку; берегти сили, скоротивши наступальні патрулі, щоб воювати лише в обороні; або податися в гори до філіппінських нерегулярних загонів і вести бій партизанською війною.
Переважна більшість оборонців трималася на лінії до кінця. Пайки впали ще нижче — приблизно з 2 000 калорій до менш ніж 1 000 у березні–квітні, — а малярія набула масового характеру: кількість госпіталізацій зросла з 500 на день на початку березня до 1 000 на день на початку квітня, і майже кожен був хворий. Голодний, виснажений гарячкою, позбавлений усього гарнізон чинив опір 99 днів, доки генерал Едвард Кінг не капітулював 9 квітня 1942 року; це була найбільша капітуляція в американській військовій історії. Полонених негайно піддали тому, що назвали Батаанським маршем смерті. Деякі бійці, відмовившись від полону, пішли в гори й поповнили лави філіппінського партизанського руху, який дошкуляв окупантові до 1945 року.
T10-079