50-річний офіцер Королівського флоту капітан 1-го рангу 26 травня 1940 року стає старшим морським офіцером на березі в Дюнкерку (Senior Naval Officer). Разом із групою з 8 офіцерів і 160 моряків він сідає на есмінець «Вулфгаунд» і по обіді 27 травня висаджується, щоб організувати евакуацію з французького боку.
Він застає критичну ситуацію. Йому подавали надію, що за 2 дні вдасться посадити на кораблі 45 000 людей. Але внутрішній порт Дюнкерка, який трощить Люфтваффе, здебільшого непридатний; десятки тисяч військових Британських експедиційних сил і французької армії скупчуються в місті та на пляжах Мало-ле-Бен, Брей-Дюн і Де-Панне.
Проте посадка з пляжів безнадійно повільна: великі кораблі не можуть підійти до пологого берега, а шлюпки беруть лише по кілька десятків людей за один повільний рейс. Теннант помічає 2 довгі молі — східний і західний, — що тягнуться майже на 1 600 метрів, вузькі й споруджені як хвилеломи, а не як причали.
За кілька годин до ночі Теннант мусить визначити спосіб посадки для всієї операції.
Теннант випробовує швартування великих кораблів уздовж східного моля (East Mole). Увечері 27 травня, збагнувши, що пляжів ніколи не вистачить, він наказує підвести до східного моля пароплав «Квін оф зе Ченел» (Queen of the Channel), що ходив через Ла-Манш; судно вдало причалює й бере людей на борт. Мол, який ніколи для цього не призначався, стає головним причалом операції «Динамо». З 338 226 евакуйованих близько 239 555 — переважна більшість — сідають на кораблі в порту, здебільшого з East Mole, а пляжі правлять за доповнення. Теннант лишається до вечора 2 червня, коли подає сигнал «BEF evacuated» («Британські експедиційні сили евакуйовано»), проходячи узбережжям із мегафоном; моряки прозивають його «Дюнкеркським Джо» (Dunkirk Joe). Без цієї імпровізації темп евакуації не відповідав би скороченню периметра. Згодом Теннант командуватиме лінійним крейсером «Ріпалс», а 1944 року керуватиме штучними гаванями «Малберрі» в Нормандії. Він помирає адміралом 1963 року у віці 73 років.
T03-062