Вестмінстерський статут 1931 року визнав автономію домініонів — Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки, — зокрема й у зовнішній політиці. Теоретично кожен відтепер може самостійно вирішувати, вступати у війну чи ні, навіть коли Велика Британія вже воює.
Влітку 1939 року, коли в Європі нависає війна, ця автономія порушує пекуче питання. В Австралії прем'єр-міністр , який обіймає посаду з квітня, має визначити позицію своєї країни. У Канаді прем'єр-міністр Кінг має намір віддати рішення на розсуд парламенту. У Південній Африці уряд глибоко розколотий між прихильниками нейтралітету й прихильниками вступу у війну.
Мензіс мусить обрати. Заявити, що Австралія, пов'язана з Короною, автоматично вступить у війну на боці Великої Британії — з вірності й через імперські інтереси? Обстоювати цілком незалежне рішення, яке ухвалить австралійський парламент? Чи вичікувати, спостерігаючи за розвитком європейської кризи? Відповідь визначає воєнні зусилля цілого континенту й саму природу імперського зв'язку.
Мензіс заявляє, що Австралія вступає у війну разом із Великою Британією, з імперської вірності: 3 вересня 1939 року він оголошує по радіо, що, оскільки Велика Британія воює з Німеччиною, Австралія воює «внаслідок цього». Канада ж дочекається голосування парламенту за кілька днів, утвердивши в такий спосіб свою автономію й водночас вступивши у війну. Південну Африку охопить урядова криза: прихильника нейтралітету Герцога усунуть, і владу перебере Сматс, який залучить країну до конфлікту. Домініони так ілюструють увесь спектр відповідей — від лояльного наслідування Лондона до суверенного рішення, — які дозволяла їхня нова автономія. Воєнні зусилля домініонів, у людях і ресурсах, важитимуть багато на союзницькій шальці терезів упродовж війни.
T00-033