У вересні 1939 року Франція та Велика Британія щойно вступили у війну. Обидві залежать від нейтральних ринків — передусім американських — щодо сталі, нафти, сировини, літаків і продовольства. Проте кожна країна веде переговори самостійно, і союзні покупці вже конкурують за одні й ті самі вантажі, підштовхуючи ціни вгору на користь продавців.
відряджає до Лондона людину, що добре знає цю проблему, яка вже стикалася з нею під час війни 1914–1918 років: потрібно вирішити, як скоординувати зусилля двох союзників із постачання.
Чи дозволити кожній державі вільно купувати, запровадити просте узгодження від випадку до випадку, чи злити потреби й замовлення в спільний союзний механізм, навіть ціною відмови від частини економічного суверенітету?
Обрали шлях об'єднання потреб і закупівель в єдиному союзному органі. , спираючись на досвід міжсоюзної координації 1914–1918 років, обстоював справжній «пулінг» союзних ресурсів: спільні баланси потреб, узгоджені імпортні програми та гуртові закупівлі, щоб виступати перед нейтральними постачальниками як єдиний покупець і зупинити перебивання цін. Лондон, який не хотів спільного міністерського керівництва, погодився на компроміс на рівні посадовців: Франко-британський координаційний комітет, оголошений наприкінці листопада 1939 року й очолений Монне з 6 грудня 1939 року, керував виконавчими комітетами (сировина, нафта, озброєння, постачання, морські перевезення тощо), покликані «усунути конкуренцію між союзними націями». Цей досвід спільного управління згодом живитиме європейську думку Монне.
T01-102