Уряд Австралії за лічені години дізнається про масштаби катастрофи: 19 лютого 1942 року віце-адмірала , яку в повітрі веде командер , скидає на більше бомб, ніж упало на . Порт у вогні, кораблі тонуть на якорі, сотні цивільних і військових лежать убитими чи пораненими. Водночас паніка спустошує місто — солдати тікають на південь у безладній втечі, яку нащадки висміють під назвою . Перед Канберрою постає пекуче запитання: що сказати австралійському народові?
Федеральна влада й військова цензура тримають у руках 3 важелі. Вони можуть публічно применшити підсумок, оголосивши жменьку загиблих замість справжніх сотень і пом'якшивши опис руйнувань, щоб паніка не поширилася з Дарвіна на весь континент. Вони можуть, навпаки, оприлюднити справжній підсумок і масштаб руйнувань, зробивши ставку на те, що правда, хоч якою болісною вона була б, згуртує націю, а не розколе її. Нарешті вони можуть запровадити цілковите мовчання повною цензурою, заборонивши будь-який репортаж, лист чи телеграму про наліт — і стерти подію з публічної інформації.
Ідеться не лише про . Уряд боїться, що цей наліт — лише перший у довгій низці на території країни. Якщо перший удар викличе переполох, цивільне й військове життя країни може розладнатися ще до того, як організується оборона.
Влада радикально применшує втрати. Офіційні дані десятиліттями лишається значно нижчим за реальність: уряд оголошує жменьку загиблих, тоді як наліт забирає життя близько 235 людей. Паніку й дезертирство це не зупиняє. Наліт на — перший і найкривавіший із понад 100 японських нальотів на Австралію — відкриває битву за Австралію. Справжній масштаб буде повністю визнано лише довго після війни, коли відкриють архіви й ті, хто вижив, зможуть вільно свідчити.
T10-028