Юзефу Беку 45 років, він міністр закордонних справ Польщі від листопада 1932 року — це одна з найдовших каденцій очільника дипломатії в міжвоєнній Європі. Він архітектор зовнішньої політики санації і прихильник доктрини рівноваги, яка відкидає прив'язку Польщі до Берліна чи Москви. Одразу після Мюнхена він домігся приєднання Цешина (Тешена) до Польщі в жовтні 1938 року — вчинок, який дорого коштуватиме йому в очах істориків. 5 травня 1939 року у промові в Сеймі він відхилив територіальні вимоги Гітлера, нагадавши, що лише одна річ у житті людей, народів і держав не має ціни: честь.
17 вересня 1939 року Бек разом з урядом перетинає румунський кордон і прибуває до Чернівців. Як і Мосцицького, його інтернує Румунія під британсько-французьким тиском. Спершу його тримають у Сленику, а в жовтні 1939 року переводять до Брашова (Трансильванія), в готель під охороною поліції, потім у 1940 році — поблизу озера Снагов.
Під тиском Сікорського (який бачить у Беку втілення санації, що «втратила Польщу») жодної офіційної посади йому не довіряють. Сікорський навіть блокує його виїзд на Захід, попри видану йому британську візу. Його родина (дружина Ядвіга, діти дружини) приєднується до нього в листопаді. Йому заборонено залишати територію Румунії. У червні 1940 року Румунія потрапляє в залежність від Німеччини, а в листопаді 1940 року стає відкритою союзницею рейху.
Бек намагається втекти: 20 жовтня 1940 року він пробує дістатися Туреччини, але спроба зривається, і його на певний час затримують; за версією уряду Антонеску, він збирався виїхати з паспортом, виданим іноземним представництвом, і відтоді Румунія посилює режим його інтернування. У листопаді 1940 року його переводять на віллу в передмістях Бухареста, де він пише спогади. Влітку 1942 року йому діагностують запущений туберкульоз. Навесні 1944 року, після союзних бомбардувань Бухареста, його з родиною переселяють до села Стенешть, де він помирає 5 червня 1944 року, напередодні висадки в Нормандії. Його ховають із військовими почестями на православному цвинтарі в Бухаресті, а 1991 року перепоховують на військовому цвинтарі Повонзки у Варшаві. Його спогади виходять після війни під назвою «Останній звіт» (Ostatni raport). Історіографічна суперечка про його роль досі гостра: для його захисників (, Влодзімеж Менджецький) він провадив послідовну політику незалежності доступними засобами; для критиків (Маріан Войцеховський, ) його відмова від оборонного союзу з СРСР, запропонованого в квітні 1939 року, сприяла катастрофі.
T01-043