Влітку 1939 року, через півтора року після Аншлюсу, Відень живе під адміністративним терором. Гестапо, віденське головне управління (Leitstelle) якого стане найбільшим регіональним відділенням у Рейху, методично переслідує єврейське населення. У будинках стосунки між сусідами напружуються; обшуки й арешти стали буденністю.
Подружжя австрійських службовців, політично не заангажоване, мешкає над єврейською родиною. Сусід натякає їм, що можна «здобути прихильність» — а подекуди й заробити кілька марок — повідомляючи, хто приходить до сусідів поверхом нижче. Ця пропозиція ставить звичайне подружжя перед негайним моральним вибором у місті, де донос став майже буденним вчинком.
Праці істориків про гестапо показали, що репресивна машина значною мірою трималася на добровільних доносах населення: маючи лише близько 900 агентів і службовців, віденське головне управління (Leitstelle) не змогло б функціонувати без цих повідомлень. , який вивчав справи гестапо Вюрцбурга та Нижньої Франконії, встановив, що в масиві зі 175 справ, спрямованих на соціальну ізоляцію євреїв, близько 57 % починалися з доносу від населення, а гестапо виявило самостійно лише один випадок. Задокументовані мотиви — заздрість, злопам'ятність, приватні сварки, жадоба наживи або відчуття виконання «громадянського обов'язку». Багато сусідів також мовчали, а дехто допомагав переслідуваним, ризикуючи життям. Отже, донос на сусідів став одним із головних механізмів переслідування.
T00-081