Вранці 19 травня 1940 року 67-річний генерал знає, що його дні верховного головнокомандувача полічено. Поль Рейно відкликав із Леванту 73-річного генерала Максима Вейгана, і чутки про зміну ходять штабами. Офіційного повідомлення Гамелен ще не отримав, але розуміє, що воно надійде протягом дня.
Військове становище відчайдушне. Від прориву під Седаном 13 травня німецькі танки пробивають коридор до Ла-Маншу. На північ від цього коридору генерала Бійота — близько 50 французьких, британських і бельгійських дивізій, серед них британські експедиційні сили — ризикує потрапити в повне оточення. На півдні французькі сили насилу відновлюються на Соммі й Ені.
Гамелен із Венсена мусить вирішити, як використати те, що лишилося від його влади в останні години. Він може віддати наказ про масштабний наступ, щоб спробувати закрити пролом, поки ще командує; почекати й залишити цю відповідальність наступникові; або, навпаки, наказати відхід, щоб урятувати війська на півночі.
Гамелен наказує арміям півночі атакувати на південь, щоб прорвати коридор. Близько 10:00 19 травня, приблизно за 5 годин до того, як Рейно офіційно призначає Вейгана, він підписує Особисту й таємну інструкцію № 12: наказує групі армій Бійота атакувати на південний захід, щоб з'єднатися з французькими силами за Соммою, — кліщовим маневром. Це єдиний по-справжньому наступальний наказ, який він віддав за всю кампанію. Увечері, невдовзі після 21:00, конверт від Рейно сповіщає його про зняття з посади. Вейган приймає командування наступного ранку, одразу скасовує Інструкцію № 12, щоб узяти ситуацію у свої руки, а за кілька днів воскрешає майже ідентичний маневр під назвою «план Вейгана» — фатальна затримка. Заарештований Віші, судимий у Ріомі, депортований до Бухенвальда, Гамелен виживає й помирає 1958 року. Історики досі сперечаються: чи був його останній наказ запізнілим проблиском ясності, чи жестом, не підкріпленим засобами?
T03-055