16 червня 1940 року , перебуваючи з місією в Лондоні, підхоплює ідею, народжену поспіхом: декларацію про франко-британську унію — спільне громадянство, єдиний кабінет, спільна оборона двох країн, злитих у єдину воюючу цілість.
Проєкт — справа рук Жана Монне та британських дипломатів; його підхопив і просуває сам Черчилль, який бачить у ньому ефектний спосіб не дати Франції підписати окремий мир. Де Голль диктує текст телефоном Рейно в Бордо, куди відійшов уряд. Для голови Ради міністрів це остання карта: без неї прибічники перемир'я — Петен, Вейган, Шотан — візьмуть гору на вечірньому засіданні Ради міністрів.
Де Голль усвідомлює, наскільки все це крихке. Проєкт великодушний, але з юридичного погляду надзвичайно складний, а співвідношення сил в уряді несприятливе. Він має порадити Рейно, чи варто розігрувати цю карту, водночас готуючи власну лінію поведінки на випадок, якщо уряд схилиться до перемир'я.
Де Голль підтримує унію як останню карту: він обстоює проєкт телефоном перед Рейно, який подає його на Раді міністрів увечері 16 червня. Рада відхиляє проєкт — Петен називає його «злиттям із трупом» і сприймає як спробу анексії Франції Британською імперією. Рейно, виснажений, ввечері подає у відставку. Де Голль, який того ж вечора повернувся літаком до Бордо, дізнається про це й ухвалює рішення: наступного ранку він знову вирушить до Лондона. Франко-британська унія — один із найсміливіших політичних проєктів XX століття — проіснує лише кілька годин, знесена логікою перемир'я.
T04-020