Після Кришталевої ночі в листопаді 1938 року нацистський режим прагне якнайшвидше вигнати євреїв із Рейху. У Берліні зіштовхуються 2 підходи. Перший — дипломатичний: план Рублі—Вольтата, узгоджений із міжурядовим комітетом, створеним після Евіанської конференції, передбачає впорядковану еміграцію приблизно 150 000 працездатних євреїв упродовж 3–5 років, фінансовану з їхніх власних коштів і за рахунок міжнародної допомоги.
Другий — примусовий. 24 січня 1939 року наказує створити Центральне імперське бюро з єврейської еміграції (Reichszentrale für jüdische Auswanderung), керівництво яким доручає Рейнгардові Гейдріху. Адміністративний інструмент тепер існує; залишається визначити метод, який він застосовуватиме.
Режим мусить обрати. Зробити ставку на узгоджену й профінансовану еміграцію, яка залежить від доброї волі країн, що неохоче приймають біженців, і розтягнеться на кілька років? Прискорити виїзд адміністративним примусом і пограбуванням, ризикуючи, що іноземні держави ще швидше закриють кордони? Чи поєднати обидва підходи? Вибір визначить долю сотень тисяч людей, затиснутих між Рейхом, який їх виганяє, і світом, що зачиняє перед ними двері.
Режим примушує євреїв до виїзду через пограбування й тиск Центрального бюро: 11 лютого 1939 року Гейдріх ставить під сумнів життєздатність плану Рублі та обстоює жорстокіші засоби. Його Центральне бюро поширює віденську модель Айхмана — відібрати в євреїв майно в обмін на виїзну візу й виштовхнути їх із країни пограбуванням і тиском. План Рублі—Вольтата через брак країн, готових прийняти біженців, залишається мертвою літерою. Сотні тисяч євреїв емігрують ціною розорення; але візова стіна стає пасткою для сотень тисяч інших. Коли восени 1939 року війна закриває кордони, політика «примусової еміграції» упродовж наступних місяців поступається місцем концентрації, а згодом — винищенню. Бюро Гейдріха стає прообразом бюрократичної машини переслідувань.
T00-051