На початку 1939 року євреї Німеччини живуть під переслідуваннями, які стали нестерпними: їх відсторонено від професій, пограбовано, вони пережили насильство Кришталевої ночі в листопаді 1938 року, їх змушують сплачувати руйнівні еміграційні податки. 1933 року в Рейху було близько 523 000 євреїв; багато хто вже втік.
Однак виїзд і далі нагадує смугу перешкод. Потрібна країна, готова видати візу, поручителі, гроші на податки та удача знайти місце, поки не зачинилися двері. Сполучені Штати застосовують суворі квоти, Палестину ось-ось закриють, а оформлення документів тягнеться безкінечно.
Щоб проілюструвати цю дилему, уявіть себе берлінською родиною. Емігрувати зараз до будь-якої країни, яка погодиться вас прийняти, покинувши все? Терпляче чекати візи до конкретної країни, до виїзду в яку ви підготувалися, ризикуючи, що двері зачиняться раніше? Чи залишитися — через прив'язаність, брак коштів або в надії, що буря зрештою мине? Кожен місяць, що минає, звужує поле можливостей.
Історично більшість тих, хто мав таку змогу, вирішили виїхати якнайшвидше до будь-якої країни, готової їх прийняти: з приблизно 523 000 євреїв, які жили в Німеччині 1933 року, близько 282 000 емігрували до вересня 1939 року (і ще приблизно 117 000 — з анексованої Австрії), зокрема майже 120 000 лише за 1938–1939 роки. Але візова стіна затримала багатьох: близько 202 000 євреїв залишалися в Німеччині наприкінці 1939 року через брак країн прийому, грошей чи часу. Ті, кому не вдалося втекти, були в переважній більшості депортовані й убиті. Доля німецьких євреїв 1939 року ілюструє холодну істину: хотіти виїхати було замало — потрібно було ще, щоб якась країна погодилася відчинити двері.
T00-054