Німеччина не виробляє натурального каучуку: гевея росте в колоніях Південно-Східної Азії, що їх контролюють британці й голландці. Щойно почнеться війна, морська блокада загрожуватиме задушити всю шинну промисловість — автомобілі, вантажівки, літаки, без яких не рухається жодна сучасна армія.
«ІГ Фарбен» розробила процес буна — синтетичний каучук із бутадієну та стиролу. Але цей процес вимагає важкого устаткування й коштує набагато дорожче за імпортований натуральний продукт.
Чи ставити хімічну промисловість Рейху на синтетику, шукати менш витратний варіант, чи тягнути час, накопичуючи запаси, доки морські шляхи ще відкриті?
Рейх вирішує масово інвестувати у виробництво буна. Зводять нові заводи (Шкопау, Гюльс, а згодом Аушвіц-Моновіц, збудований в'язнями табору, змушеними до примусової праці), попри виробничу собівартість, набагато вищу за натуральний каучук. У 1943–1944 роках виробництво сягає приблизно 110 000–120 000 тонн на рік — достатньо, щоб підтримувати німецьку автомобільну й авіаційну промисловість попри блокаду. Без цієї ставки на синтетику Вермахт зазнав би нестачі шин уже з перших кампаній.
T00-068