, економіст, який 1941 року став ректором Ленінградського державного університету, очолює заклад, що потрапив у пастку: від 8 вересня кільце німецько-фінського оточення міста зімкнулося. вирішив заморити Ленінград голодом, а не брати штурмом, і хлібна норма для утриманців знизилася до 125 грамів на добу.
Голод вражає без розбору: професори й студенти ослаблені дистрофією, аудиторії крижані, паливо закінчується. Смертність сягатиме до 100 000 померлих на місяць у січні–лютому 1942 року.
Продовжувати заняття за таких умов означало б наражати кожного на смерть від виснаження просто на робочому місці; призупинити їх — згасити один із символів обложеного міста. Існує частковий вихід: «Дорога життя», траса, прокладена по кризі Ладозького озера, дозволяє евакуювати в тил — по краплині й під загрозою бомбардувань.
Вознесенський має вирішити: зберегти всі заняття, нікого не евакуюючи; продовжити навчання, одночасно вивозячи частину персоналу та студентів; чи призупинити роботу університету й евакуювати його цілком.
продовжував навчання впродовж блокадної зими, водночас організувавши евакуацію частини викладачів, співробітників і студентів. Під керівництвом Олександра Вознесенського заняття тривали для невеликих груп у неопалюваних аудиторіях, ціною численних смертей від голоду серед професорів і студентів. На початку 1942 року кілька сотень професорів, студентів і співробітників разом із родинами евакуювали крижаною трасою через до Саратова — університетського міста, обраного з ініціативи Вознесенського; там університет відновив роботу 1 квітня 1942 року й діяв до 1944 року. Вознесенський пережив блокаду, але 1949 року його заарештували в «ленінградській справі», 1950 року розстріляли, а 1954 року реабілітували.
T10-008