Митрополит Сергій, у миру , очолює Російську православну церкву з 1925 року: спершу як заступник місцеблюстителя, потім як місцеблюститель вакантного патріаршого престолу. Він керує установою, яку довго переслідували: священників розстрілювали чи засилали, тисячі церков закрили. Знаний богослов, 1927 року він обрав шлях лояльності до радянської держави, щоб зберегти Церкву легальною.
22 червня 1941 року, у день німецького вторгнення, він випередив навіть самого Сталіна, виступивши з патріотичним зверненням, у якому закликав вірян захищати вітчизну. Проте його лояльність не дала йому жодних гарантій: режим, що закатував його духовенство, залишається його господарем.
Восени 1941 року операція «Тайфун» кидає Вермахт на столицю; радянська оборона не витримує, і Москву охоплює паніка. 7 жовтня міська рада ухвалює рішення евакуювати установи в тил, і патріархату пропонують залишити Москву.
Сергій стоїть перед важким вибором: залишитися з вірянами в місті, якому загрожує небезпека, щоб підтримати їх у час найтяжчого випробування; скоритися й виїхати в тил, як того вимагає влада; або замкнутися в мовчанні перед владою, що знекровила його Церкву.
Митрополит Сергій погодився на евакуацію: він залишив Москву ввечері 14 жовтня 1941 року. Дорогою його здоров'я погіршилося; після зупинки в Пензі, на його прохання, вагон спрямували до Ульяновська, а не до Чкалова (Оренбурга). Патріархат перебував там у вигнанні з жовтня 1941 до серпня 1943 року. Замість мовчати, Сергій з Ульяновська раз у раз виступав із патріотичними зверненнями й організовував церковні збори коштів на потреби війни, з яких, зокрема, профінансували танкову колону. Ця лояльність прискорила відносну відлигу між Сталіним і Церквою: 4 вересня 1943 року Сталін прийняв Сергія та ще двох митрополитів і дозволив скликати собор. 8 вересня 1943 року Сергія обрали патріархом Московським і всієї Русі, і патріархат було відновлено. Він помер 15 травня 1944 року.
T09-064