Бельгія окупована з травня 1940 року, і її життєво важлива важка промисловість працює на німецьку воєнну машину. Робітники потерпають від заморожених зарплат, суворого нормування й загрози примусової праці в Рейху. Підпільна Комуністична партія — адже СРСР ще пов'язаний з Німеччиною радянсько-німецьким пактом — попри все розпалює соціальне невдоволення разом з іншими профспілковими мережами.
Навесні 1941 року невдоволення зростає на металургійних заводах, де темп, що його диктують німецькі замовлення, контрастує зі зменшенням пайків і зарплатами, замороженими після поразки. На сталеливарних заводах «Кокерілл» у Серені, поблизу Льєжа, робітники на межі. Дата 10 травня, перша річниця вторгнення, надає моменту патріотичного значення: протест через зарплати може стати актом опору окупантові.
Активісти мають вирішити, якої форми надати дії, у країні під німецьким контролем, де будь-який страйк заборонений і жорстоко караний: розпочати відкритий страйк, що поєднує вимоги щодо зарплат із викликом окупантові, ризикуючи арештами; обмежитися стриманими протестами, щоб зберегти мережі; або відмовитися, вважаючи репресії надто небезпечними.
Робітники розпочинають відкритий страйк, поєднавши вимоги щодо зарплат із викликом окупантові. Почавшись на заводах «Кокерілл» 10 травня 1941 року, страйк за кілька днів охоплює всю валлонську металургію й здобуває підтримку ширших верств населення: це «страйк 100 000». Начальник штабу Гальдер зауважує: «один день страйку — це 2 000 тонн втраченої сталі», — реальний удар по воєнному виробництву за місяць до «Барбаросси». Примітно, що окупант реагує з незвичною стриманістю: 18 травня робітникам надають підвищення зарплати на 8 %, і робота відновлюється; комуністичний ватажок спершу уникає покарання. Бельгійський страйк, що спалахнув через 3 місяці після лютневого страйку в Амстердамі, підтверджує, що навіть під окупацією масові рухи можуть заважати німецькій воєнній машині.
T07-018