Радянський колгоспник із колективного господарства в Україні восени 1941 року бачить, як до його села наближається лінія фронту: німецька армія просувається вперед. Він прожив життя в цьому колгоспі й знає кожне зерносховище, кожну голову худоби, довірену колективу.
Пройшовши через примусову колективізацію 1930-х років, що часто оберталася голодом, він зберігає гірку пам'ять про владу, але й боїться окупанта. Його родина залежить від врожаю цього року, уже зібраного чи ще не прибраного з поля.
3 липня 1941 року по радіо проголосив політику випаленої землі: у разі відходу не залишати ворогові «жодного паровоза, жодного вагона, жодного кілограма зерна, жодного літра пального». Місцева влада передає наказ знищувати врожаї й споруди, евакуювати або забивати худобу та організовувати опір у тилу ворога.
Німцям лишається кілька днів маршу. Колгоспник мусить вирішити долю свого господарства: спалити врожай і будівлі, як вимагає настанова, закопати зерно й сховати худобу, щоб прогодувати своїх, або податися на схід, женучи колективну череду.
У значній частині українських сіл настанову виконали: врожаї, ферми та обладнання спалили або вивели з ладу, щоб нічого не залишити ворогові. Виконання, втім, було дуже нерівномірним: там, де партія й НКВС керували евакуацією, на схід вирушили мільйони голів худоби, запаси зерна й промислове обладнання; в інших місцях блискавичний німецький наступ літа 1941 року випередив розпорядження, і чимало селян ховали харчі або кидали їх неушкодженими. Директива посилила дефіцит в окупованих районах і спричинилася до голоду взимку. Німці своєю чергою провадили реквізиції на селі й чинили криваві розправи над селами, запідозрених у допомозі партизанам, лави яких зростали в спустошених районах. Історики оцінюють у кілька мільйонів кількість радянських цивільних, які загинули від голоду й насильства на окупованій території, але не можуть точно виокремити частку, що припадає на саму політику випаленої землі.
T09-062