Наприкінці вересня 1941 року Київ щойно потрапив до рук Вермахту. На перехрестях розклеєно оголошення: усім євреям міста наказано зібратися 29-го вранці біля товарної станції, взявши документи, гроші й теплі речі. Тон адміністративний, майже заспокійливий: багато хто вірить у переселення, у депортацію на схід. Ви вже багато років мешкаєте на одному поверсі з єврейською родиною. Вранці 29-го ви зустрічаєте сусідів на сходах: вони з валізами в руках і ще вагаються.
Окупанти запровадили жахливе правило: допомогти єврею, сховати його, нагодувати — означає ризикувати смертю, і своєю, і своїх близьких. Місто кишить донощиками, а чужі погляди стежать за дверима. Протягом дня ширяться чутки: колони, що пішли до Бабиного Яру, не повернулися. Страх повсюди, невідомість також.
Ваші сусіди стукають у ваші двері, коли вже смеркається, і просять притулку на кілька днів. Надворі проходять патрулі. Вирішувати треба зараз.
Кияни, які опинилися перед таким проханням, відчинили двері й сховали єврейських сусідів, попри смертну кару, якою за це карали окупанти; декого з них Яд Вашем згодом визнав «Праведниками народів світу». Такі рятівники були меншістю: охоплені жахом або безсилі, більшість мешканців не могли або не наважувалися нічого зробити. 29 і 30 вересня 1941 року у Бабиному Яру розстріляли 33 771 єврея: це зробила Зондеркоманда 4a з Айнзацгрупи C за сприяння німецьких поліційних підрозділів і місцевих допоміжних формувань, і це один із наймасовіших розстрілів євреїв під час Голокосту. Бабин Яр і далі лишався місцем масових розстрілів до 1943 року, і загалом там загинуло понад 100 000 людей.
T09-045