Через рік після вторгнення голод спустошує окуповану Бельгію. Пайки недостатні для підземної праці, зарплати заморожені з травня 1940 року, ціни злітають, а чорний ринок для робітників недосяжний. Вугілля Кампіну, своєю чергою, життєво важливе для німецької воєнної машини.
10 травня 1941 року, у річницю вторгнення, рух, що почався в льєжській металургії, поширюється на вугільні басейни. У Лімбурзі шахтарі вагаються: будь-яка зупинка виробництва заборонена окупантом і загрожує військовим трибуналом, в'язницею, а то й депортацією.
Щоб нагодувати родину, треба зберегти роботу й зарплату. Але без хліба й картоплі працювати під землею неможливо. Як розпорядитися єдиною зброєю шахтарів — вугіллям, якого потребує Німеччина?
Шахтарі Кампіну припиняють роботу й масово приєднуються до страйку, що охоплює басейни, вимагаючи хліба й підвищення зарплат. Рух, відомий під назвою «страйк 100 000» (символічна цифра), на піку залучає близько 70 000 працівників у валлонських і кампінських басейнах з 10 по 18 травня 1941 року. Щоб зламати рух, окупант погоджується на загальне підвищення зарплат на 8 % — єдине загальне підвищення за весь час окупації — а також на додаткові пайки й допомоги. Проте слідом ідуть репресії: влітку 1941 року, після вторгнення до СРСР, хвилі арештів обрушуються на страйкарів і активістів-комуністів, яких ув'язнюють, зокрема, в цитаделі Юї, а потім депортують (ешелон вирушає до Заксенгаузена 23 липня 1941 року).
T07-047