Восени 1941 року Варшавське гетто — демографічне пекло окупованої Європи. Відгороджене від міста в листопаді 1940 року, воно утримує майже 460 000 євреїв на площі близько 3,4 км². Офіційний пайок знижується до мізерного рівня: заледве 1 100–1 200 калорій на добу проти понад 2 600 для німця. Від літа 1941 року понад 5 000 людей щомісяця помирають від голоду й тифу; між 1940 роком і серединою 1942 року від голоду та хвороб помирає близько 83 000 людей.
Шкільне питання невіддільне від цієї катастрофи. Закривши єврейські школи, окупанти у вересні 1941 року дозволяють Юденрату (Єврейській раді на чолі з Адамом Черняковим) відкрити близько 16 початкових шкіл. Але таке легальне навчання лишається незначним і недовгим: дітей віком від 10 років поглинає примусова праця. Тож основна частина освіти відбувається підпільно, у мережі «комплетів» — невеликих груп по 6–20 учнів, що збираються в помешканнях або в безкоштовних їдальнях, які фінансують американський «Джойнт» (JDC) та ЦЕНТОС. Автор щоденника втілює цей світ учителів, що опинився в пастці.
Для цих учителів вести урок — екзистенційний вибір: продовжувати означає ризикувати депортацією, але водночас дати дітям усталений порядок і сенс триматися.
Переважна більшість єврейських учителів Варшави зберегла підпільне навчання через мережу «комплетів», яке вважали духовним опором. У 1941 році діяли сотні невеликих груп учнів, нерідко замаскованих за громадськими кухнями та організаціями допомоги дітям, що їх фінансували «Джойнт» і ЦЕНТОС. Це навчання не врятувало тіл: від літа 1942 року велика депортація до Треблінки знищила майже все населення гетто, зокрема дітей і вчителів, серед яких — автор щоденника . Але воно зберегло до кінця інтелектуальне життя й гідність, які нацисти прагнули знищити.
T09-011