, британський державний секретар із питань колоній, відповідає за Палестину, якою Велика Британія керує за мандатом Ліги Націй із 1920 року, маючи суперечливі зобов'язання: обіцянку декларації Бальфура — «єврейський національний дім» — і повагу до прав арабського населення. Велике арабське повстання 1936–1939 років дорого коштувало Лондону, який кидає на його придушення десятки тисяч солдатів.
Напередодні ймовірної європейської війни британське військове командування вважає життєво важливим забезпечити прихильність арабського світу й убезпечити Суецький канал та нафту. Макдональд готує Білу книгу, що переглядає мандатну політику.
Дилема гостра. Зберегти відкритою єврейську імміграцію, коли біженці з рейху стукають у всі двері, — це дотриматися слова, даного в декларації Бальфура, але відштовхнути арабів у небезпечну годину. Обмежити її — заспокоїти арабський світ, але закрити вихід переслідуваним. Макдональд має обрати між моральним зобов'язанням і стратегічним розрахунком. Яким би не був результат, рішення надовго позначиться на стосунках між Лондоном, єврейською та арабською громадами Палестини й усім арабським світом.
Макдональд суттєво обмежив імміграцію та купівлю земель: Біла книга від 17 травня 1939 року обмежувала єврейську імміграцію 75 000 осіб упродовж 5 років, після чого вона залежала б від згоди арабів, звужувала продаж земель і передбачала незалежну палестинську державу протягом 10 років. Рішення різко засудили сіоністські організації, які побачили в ньому зраду в найгірший для європейських євреїв момент; Вищий арабський комітет також відкинув його, вважаючи недостатнім. Документ визначав британську політику в Палестині до кінця мандата 1948 року й надовго живив регіональну суперечку.
T00-007