, прем'єр-міністр з 10 травня, має 4 червня виступити в Палаті громад. Операція «Динамо» завершується того ж ранку: 338 226 людей вивезено з Дюнкерка. Промова мусить водночас виконати 3 делікатні завдання — оголосити про успіх евакуації, не створивши враження перемоги, підготувати громадську думку до неминучого краху Франції й дотриматися лінії, ухваленої наприкінці травня у Воєнному кабінеті: жодних переговорів з Гітлером.
Черчилль знає, що його слухають не лише депутати. Рузвельт приватно дав йому знати, що підтримає його «всіма засобами, крім війни». Усередині його власного уряду лорд Галіфакс, прихильник пошуку посередництва, досі обіймає посаду міністра закордонних справ; згуртованість кабінету лишається крихкою.
Прем'єр-міністр ретельно попрацював над текстом. Питання не в тому, чи говорити правду про розгром — він це зробить, — а в тому, на чому збудувати завершальну частину промови: на честі, належній Франції, на рішучості Імперії чи на прямому зверненні до Нового Світу.
Черчилль робить ставку на флот і Імперію — «ми ніколи не здамося», доки Новий Світ не прийде на допомогу. Завершення — «ми будемо битися на пляжах (…) ми ніколи не здамося», доповнене надією, що «Новий Світ з усією своєю силою й міццю виступить на порятунок», — виголошується 4 червня 1940 року. Фінальний фрагмент, на вигляд спрямований до Імперії, насправді є закодованим закликом до Америки. Промова, яка триває близько 36 хвилин, того дня не транслюється по радіо (диктор BBC зачитує уривки у вечірніх новинах; Черчилль запише її лише 1949 року), але її текст надовго закарбовується в пам'яті суспільства. Вона скріплює британську відмову від будь-яких переговорів і задає моральні рамки опору на місяці Бліцу, що настають.
T04-005