1 вересня 1939 року, щойно «Шлезвіг-Гольштейн» дає перші гарматні залпи по Вестерплатте, гауляйтер Альберт Форстер, очільник держави Вільного міста з 23 серпня, проголошує негайне приєднання Данцига до рейху. Поліція й адміністрація, уже кілька місяців під контролем націонал-соціалістів, одразу застосовують німецькі закони. Єврейська громада, що 1929 року налічувала понад 10 000 душ, від початку року сама організувала свою еміграцію: перевезення до Палестини вже з березня 1939 року, «Kindertransport» — вивезення близько 124 дітей на Захід. Лишається близько 1 700 євреїв, здебільшого літніх і знедолених.
Митний службовець порту бачить, як до нього підходять кілька з них, ще сподіваючись на належно оформлений паспорт, візу чи місце на судні. Накази тепер недвозначні: повідомляти, перевіряти, затримувати.
У митника вузьке поле для маневру. Він може виконати вказівку буквально, заплющити очі на неправильний документ або обмежитися рутинним виконанням обов'язків, яке нічого не пришвидшує.
Оскільки анексія була негайною, а адміністративний апарат уже нацифікований, переважна більшість чиновників Вільного міста виконувала вказівки рейху. Жодного морського каналу втечі, організованого митниками-спільниками, того дня не задокументовано: легальні виїзди відбулися в попередні місяці. Останніх євреїв Данцига поступово позбавляли майна, а потім депортували; на початку 1941 року громада вже спорожніла: її членів вивезли до Терезієнштадта, Вартеланду й Аушвіца. Табір Штуттгоф, відкритий уже 2 вересня 1939 року поблизу міста, спершу слугував для інтернування польської еліти й опозиціонерів. Окремі вияви милосердя лишалися поодинокими винятками, а не діяльністю мережі.
T01-113