З середини 1930-х років Велика Британія понад усе боїться бомбардувальника: тоді вважають, що «бомбардувальник завжди прорветься» і що жодна оборона не здатна зупинити масований повітряний наліт. Проте фізик у 1935 році показав, що літак можна виявити на відстані за допомогою радіохвиль.
Головний маршал авіації , який очолює Винищувальне командування, уважно стежить за цими роботами. Улітку 1939 року вздовж підступів до Англії розгорнуто ланцюг станцій виявлення — «Чейн-Гоум» (Chain Home), — але система ще молода, крихка й ніколи не випробувана вогнем. Пов'язана з центрами фільтрації та управління, ця молода технологія багато обіцяє, але без жодної гарантії, що вона витримає, коли настане вирішальний день.
Доктрина не визначена. Чи варто будувати всю протиповітряну оборону на цій ще непевній системі виявлення й управління, зосередивши на ній засоби, ризикуючи, що вона підведе? Чи покладатися, як раніше, на постійні патрулі та мережу наземних спостерігачів? Чи розпорошити зусилля між кількома підходами, жодному не віддаючи переваги? Вибір визначить ефективність британської винищувальної авіації, якщо спалахне війна.
Даудінг збудував оборону навколо радіолокаційної системи та центрів управління: британську протиповітряну оборону організували навколо «Чейн-Гоум» та інтегрованої системи, що зв'язувала радіолокатори, спостерігачів, центри фільтрації й ескадрильї, — її згодом назвали «системою Даудінга». Тримана в таємниці, ця система дала змогу заощаджувати винищувачі, посилаючи їх лише на виявлені цілі, замість виснажувати пілотів сліпими патрулями. Саме ця мережа, а не кількість літаків, дала Королівським повітряним силам вирішальну перевагу під час битви за Британію наступного року. Інші країни теж працювали над радіотехнічним виявленням, але жодна станом на 1939 рік не інтегрувала радіолокацію в настільки розвинену систему командування.
T00-019