17 травня 1940 року полковник , який очолює ще не сформовану до кінця 4-ту резервну бронетанкову дивізію, отримує наказ контратакувати, щоб уповільнити німецький прорив у районі Лана. Теоретик масового застосування танків, він бачить у цьому нагоду втілити свої ідеї, які французьке верховне командування довго ігнорувало.
Його дивізія неповна, різнорідна, без авіаційної підтримки й без достатньої підтримки піхоти, а перед нею ворог у розпалі наступу. Атакувати за таких умов ризиковано; але нічого не робити означає дати німецьким танкам вислизнути до Ла-Маншу без жодної відповіді.
Де Голль мусить вирішити. Рвонути на Монкорне, щоб ударити по німецьких тилах і довести цінність танкового маневру. Відкласти атаку, доки не з'являться повні сили й авіапідтримка, ризикуючи втратити нагоду. Або обмежитися обережнішими діями, що лише дошкулятимуть ворогові. На кону й власне уявлення де Голля про сучасну війну, яке він прагне довести на ділі.
Де Голль рвонув на Монкорне, щоб ударити по німецьких тилах: 17 травня він спрямував свою дивізію до Монкорне, потіснив німецькі підрозділи й дійшов до околиць міста. Але, позбавлений авіапідтримки (його безперервно атакували «Штуки») та підтримки піхоти, мусив відступити. Він відновив зусилля в напрямку Кресі-сюр-Сер у наступні дні — з локальним успіхом, але без стратегічного ефекту. Ці контратаки, серед небагатьох французьких наступальних ініціатив кампанії, підтвердили тези де Голля про танки й сприяли його авторитету та підвищенню до рангу генерала. Водночас вони підкреслили змарновану нагоду створити послідовну французьку танкову доктрину.
T03-137