Дорогами масової втечі безперервні колони біженців — пішки, велосипедами, возами чи автомобілями — тягнуться на південний захід. Ці колони забивають шляхи, потрібні армії, — і подекуди стають мішенню авіації: німецькі літаки обстрілюють дороги з кулеметів, чи то щоб посіяти паніку й заблокувати військові рухи, чи то плутаючи цивільних із військом.
Коли напад застає вас просто неба на дорозі, реакцію вирішують секунди. Кинутися в рів або під дерево й перечекати, поки літаки пролетять, на мить покинувши транспорт і поклажу. Продовжувати рух за всяку ціну, щоб віддалитися від небезпечної зони. Або розбігтися полями й шукати надійнішого сховища, ризикуючи загубити колону й рідних.
Страх, втома й нестача відомостей роблять кожне рішення болісним. Лягти, бігти вперед чи зійти з дороги? Сотні тисяч людей переживають це випробування, а обстріли біженців залишаться одним із найтравматичніших образів травня 1940 року.
Найчастіше інстинкт підказує кинутися в рів: свідчення збігаються — на вигук тривоги біженці кидаються в рови й під дерева, притискаються до землі, поки пролітають літаки. Обстріли колон цивільних, засвідчені на багатьох дорогах Бельгії та півночі Франції, забирають життя й посилюють паніку та дезорганізацію масової втечі. Незалежно від того, чи цілили вони свідомо в цивільних, чи прагнули паралізувати військові рухи, б'ючи по забитих шляхах, ці напади знаменують вступ населення в тотальну війну. Вони глибоко закарбуються в колективній пам'яті про розгром.
T03-127