Щойно починається вторгнення, Бельгію, а далі й Францію охоплює психоз «п'ятої колони». Скрізь ширяться чутки: ніби десантники переодягаються в черниць або жандармів, шпигуни позначають колони стрілками на полях, диверсанти труять криниці. Блискавичне захоплення Ебен-Емаеля повітрянодесантними військами раптом надає всім цим страхам відчутності.
На місцях жандармів, солдатів і цивільних зобов'язують реагувати. Ви — бельгійський жандарм, і повідомлення сиплються на вас лавиною. Ви можете заарештовувати й обшукувати за найменшою чуткою будь-кого підозрілого — іноземця, мандрівника з сумнівними документами, людину з дивною поведінкою, — щоб відвернути реальну загрозу проникнення. Можете натомість не поспішати й перевіряти, ризикуючи пропустити справжнього агента. Або суворо діяти лише через начальство, службовим порядком, хоч це й повільніше.
Небезпека подвійна: проґавити справжнє проникнення або піддатися колективній паніці й ударити по невинних. Кожне повідомлення може приховувати справжнього агента, а може бути лише безпідставним страхом, який у поспіху не перевірити. Бити надто широко — ризикувати свавільними арештами й трагічними помилками; зволікати — ризикувати проґавити проникнення.
У паніці травня 1940 року гору взяли арешти й обшуки за найменшим повідомленням: заарештували тисячі людей, із «підозрюваними» брутально поводилися, а кількох цивільних — зокрема бельгійських біженців — застрелили французькі солдати, які сприйняли їх за агентів п'ятої колони. Майже всі ці тривоги виявилися безпідставними: «п'ята колона» 1940 року була насамперед явищем колективної паніки, підсиленої пропагандою та швидкістю німецького наступу. Цей психоз також спонукав бельгійську владу масово інтернувати «підозрюваних», деякі з яких трагічно загинули в Абвілі.
T03-107