20 червня 1940 року італійська армія починає наступ в Альпах, сподіваючись вирвати в агонізуючої Франції територіальні здобутки до перемир'я. Але вона натикається на Альпійську армію генерала , значно меншу чисельно, проте міцно закріплену в гірській місцевості та в сучасних укріпленнях. Наступ усюди топчеться на місці.
Італійське командування, якого квапить домогтися результатів до кінця бойових дій, має вирішити, де зосередити головні зусилля. Уперто продовжувати на всьому альпійському фронті попри невдачу та втрати, щоб спробувати прорвати фронт. Зосередити зусилля на узбережжі, в напрямку Ментони, де обмежене просування видається можливим. Або припинити дорогий і безплідний наступ.
Ставка передусім політична: потрібні завоювання, щоб пред'явити їх за столом перемир'я, нехай навіть символічні. Але погано підготовлена італійська армія насилу вгризається у французьку територію. На кону престиж фашистського режиму в цій імпровізованій кампанії.
Італійці вперто продовжують наступ на всьому альпійському фронті аж до перемир'я, без помітного успіху: альпійський наступ — майже суцільна невдача перед французькою обороною, а єдиний відчутний здобуток — часткова окупація міста Ментони на узбережжі, мізерне просування порівняно з залученими силами. На момент перемир'я 24–25 червня Італія майже не вклинилася у французьку територію й отримує лише невелику зону окупації. Альпійська кампанія, яку фашистська пропаганда подає як перемогу, насправді є військовим приниженням, що виявляє непідготовленість італійської армії, — передвісником майбутніх невдач в Греції та Африці.
T04-115