Станом на 27 лютого 1940 року, після прориву біля Ляхде, Маннергейм мусить ухвалити найважче рішення у своїй кар'єрі: рекомендувати мир чи продовжувати опір. Військове становище критичне: - 130 000 боєздатних фінських вояків на Карельському фронті (із 180 000 мобілізованих спочатку) - Боєприпаси: артилерії лишилося на 12 днів - Людські резерви вичерпано — призвано останні контингенти 17-річних - Обіцяна союзна допомога заблокована відмовою Швеції та Норвегії пропустити її транзитом - Іноземні добровольці: близько 8 700 шведів (SFK), 1 000 данців, 700 норвежців — частина ще не на фронті; обіцяна польська Підгальська бригада ще формується
28 лютого 1940 року о 14:00 Маннергейм скликає до свого кабінету в Міккелі (прем'єр-міністра), Вяйне Таннера (міністра закордонних справ), Юхо Ніукканена (міністра оборони) й Еріка Гейнрікса (начальника штабу). Він подає їм свою конфіденційну військову доповідь: «Армія може триматися ще 8–14 днів. Далі перешийок упаде повністю. Гельсінкі стане неможливо захистити».
Уряд чекає на його пораду, щоб вирішити, продовжувати чи ні.
Маннергейм радить негайно просити миру. Його рекомендація недвозначна: «Ми повинні просити миру зараз. Кожен день, що минає, погіршує радянські умови». Рюті, Таннер, Ніукканен погоджуються. 29 лютого 1940 року — перше офіційне послання до Москви через Коллонтай. 6 березня — делегація в Москві. 12 березня підписують Московський мир. Отже, Маннергейм тактично мав рацію, але його рішення викликає внутрішню критику: деякі офіцери (зокрема генерал Валленіус) вважають, що він мав би спробувати останній опір, щоб домогтися союзної інтервенції. У своїх мемуарах 1952 року Маннергейм відповість: «Армією не жертвують заради дипломатичних ілюзій». Хрест Маннергейма (еквівалент німецького Лицарського хреста), заснований 16 грудня 1940 року, стане нагородою для фінських вояків. Маннергейм і далі служить: підписує перемир'я 1944 року як президент, 1946 року йде у відставку, живе у Швейцарії, помирає в січні 1951 року.
T02-033