Після франко-німецького перемир'я доля потужного французького флоту — одного з найсильніших у світі — стає для Лондона нав'язливою думкою. Якби він потрапив до рук Осі, морська рівновага в Середземномор'ї й в Атлантиці похитнулася б. У Мерс-ель-Кебірі, поблизу Орана, на якорі стоїть значна частина цього флоту.
Черчилль вимагає гарантій. Адмірал , командувач З'єднанням H, мусить вручити французам ультиматум: приєднатися до британців, піти до нейтрального порту чи на Антильські острови або затопити кораблі. Інакше він має відкрити вогонь — по флоту країни, яка ще вчора була союзницею і чиї екіпажі не є ворогами.
Сомервіллові цей крок украй не до душі, але виконати його мусить саме він. Відкрити вогонь по французькому флоту, якщо ультиматум буде відхилено, щоб унеможливити будь-який ризик, що флот послужить Осі. Зволікати й вести переговори після закінчення терміну, ризикуючи порушити наказ Черчилля. Або відмовитися від нападу, зробивши ставку на слово французів ніколи не віддавати свої кораблі. Ставка більша за Оран: світ спостерігає за рішучістю Британії продовжувати війну самотужки.
За наказом Черчилля Сомервілл виконує розпорядження: ультиматум відхилено, і відкриває вогонь по французькому флоту 3 липня 1940 року. За кілька хвилин кілька кораблів знищено чи пошкоджено («Бретань» вибухає), і гинуть близько 1 300 французьких моряків. Трагедія Мерс-ель-Кебіра викликає у Франції гостру образу й отруює франко-британські стосунки, працюючи на пропаганду Віші. Але вона показує світові — і передусім Сполученим Штатам — рішучість Черчилля продовжувати війну за будь-яку ціну, навіть проти колишнього союзника. Це один із найтрагічніших і найсуперечливіших епізодів 1940 року.
T04-125