У підвалах Дербі-Гаус у Ліверпулі, де битву за Атлантику відстежують щогодини, березень 1943 року скидається на катастрофу: 120 потоплених суден за один місяць. «Битва за Атлантику була визначальним чинником усієї війни», — напише згодом ; ніколи не можна було забувати, що від неї залежало все інше. А шальки терезів хиляться не в той бік.
Проте нарешті прибувають нові засоби: дуже далекобійні літаки з радіолокаторами й прожекторами Лі, високочастотна радіопеленгація, бомбомети, що стріляють уперед, і німецький шифрований радіообмін, знову доступний для прочитання. Залишається вирішити, як використати цей дар. Офіцер, якого довго недолюблювали, роками обстоює думку, що пора перестати чіплятися за конвої й іти бити ворога біля його порогу.
Штаб може залишити всі ескорти в тісній обороні, спаяними з конвоями, як завжди диктувала обережність; може виділити самостійні групи підтримки, «мисливців-вбивць», вільних переслідувати підводні човни, де б ті не були; або спершу поставити на дуже далекобійну авіацію та перекриття Біскайської затоки, якою зграї виходять у відкритий океан.
Групи підтримки створили. Навесні 1943 року самостійні загони «мисливців-вбивць» — зокрема той, що його доручили Фредеріку Вокеру, — перестали чіплятися за конвої й вільно вистежували підводні човни, а дуже далекобійна авіація нарешті закрила центральну «прогалину» Атлантики: ці 2 важелі спрацювали разом. У травні 1943 року, «Чорного травня», підводний флот утратив близько 40 човнів; вивів свої зграї з Північної Атлантики. Співвідношення сил остаточно перевернулося.
T15-001