Норвезькі вчителі отримують циркуляр, що зобов'язує їх вступити до — вчительської спілки, нав'язаної урядом Відкуна Квіслінга. За цим на вигляд безневинним адміністративним актом криється всеосяжний задум: зробити норвезьку школу передавальним пасом нацистської ідеології й виховувати молодь у культі «Національної єдності». Відмовитися — означає наразити 14 000 вчителів на негайне звільнення, арешт і, для деяких, депортацію до трудових таборів за полярним колом.
Вибір пекучий. Дехто вважає, що лише підкорення дає змогу залишитися в класі, щоб захищати учнів зсередини, зберегти довіру й обмежити шкоду від ідеологічної обробки. Інші гадають, що масова відставка була б найчистішим вчинком: відмовитися служити режиму, навіть ціною того, що дітей залишать на замісників, відданих режимові. Ще інші розглядають колективну й скоординовану відмову, не залишаючи посад: кожен надсилає владі власний, але однаковий за змістом лист, і так 14 000 поодиноких вчинків перетворюються на стіну цивільного опору.
Рішення тим запаморочливіше, що стежить, родини під загрозою, і ніхто не знає, чи витримає солідарність під репресіями. Норвезьким вчителям доводиться вибирати між обережністю, що зберігає присутність, відходом, що зберігає честь, і відкритим опором, що ризикує всім, роблячи ставку на кількість.
Близько 12 000 вчителів із 14 000 надсилають однаковий лист-відмову. Квіслінг закриває школи й заарештовує близько 1 100 вчителів; кілька сотень депортують до трудових таборів на Крайній Півночі, до Кіркенеса, в жахливих умовах. Вони не поступаються. Квіслінг мусить відступити й відмовитися від нацифікації освіти. Цей ненасильницький цивільний опір стає символом для всієї окупованої Європи.
T10-053