стоїть перед майже нерозв'язною задачею. Уже 2 роки чоловіча мобілізація позбавляє збройові заводи, служби протиповітряної оборони та допоміжні військові формування сотень тисяч робочих рук. Замовлення накопичуються в танкових і авіаційних цехах, протиповітряні сховища потребують персоналу, а командування вимагає укомплектувати , і . Жінки зголошуються добровольцями у великій кількості, але ніколи не досить швидко, щоб устигати за темпом, якого вимагає війна.
Бевін знає, що призов жінок не мав би прецеденту в жодній ліберальній демократії. Законодавчо мобілізувати незаміжніх жінок віком від 20 до 30 років — і направити їх на складальні конвеєри, до зенітних батарей чи на службу зв'язку — означає переступити межу, яку навіть нацистська Німеччина 1941 року ще не наважилася переступити щодо власних громадянок. Консервативні кола обурюються розлученням родин і моральним ризиком, який несло б казармене співжиття; релігійні кола вбачають у цьому замах на домашнє покликання жінки.
Проте в Бевіна є й 2 менш радикальні альтернативи. Він міг би посилити кампанії добровільного набору й поставити на патріотичний порив, щоб заповнити цехи без юридичного примусу. Він міг би також обрати систему місцевої вибіркової мобілізації, яку застосовували б завод за заводом залежно від безпосередніх потреб виробництва, без загального національного призову. Бевін мусить вибрати між цими 3 шляхами, перш ніж воєнна машина заглухне.
Бевін проводить закон (No. 2) Act у грудні 1941 року: уперше в демократичній країні жінок призивають на службу. Сотні тисяч жінок ідуть на складальні конвеєри, до Жіночої земельної армії, , і . Цей захід надовго змінює місце жінок у британському суспільстві й стає символом демократичної тотальної війни.
T10-037