Зима 1940–1941 років катастрофічна для Муссоліні: його армія відступає в Албанії перед греками, його знищена в Лівії, а Східна Африка розвалюється. Престиж фашистського режиму, збудований на міфі військової могутності, зруйновано. Розпочатий у жовтні 1940 року в надії на швидкий тріумф італійський наступ проти Греції обернувся фіаско: грецький контрудар переніс бої далеко вглиб окупованої Албанії, а втрата Східної Африки видається тепер неминучою. Дуче шукає жестів, які підняли б бойовий дух і приховали банкрутство його генерального штабу.
На розгляді — ефектний захід: відправити на албанський фронт як бійців вищих сановників і міністрів режиму віком до 45 років. Задум має стати прикладом жертовності фашистської еліти й надихнути націю.
Муссоліні має зважити цей вибір політичної комунікації посеред бурі: примножувати такі символічні жести, щоб підтримувати містику режиму; натомість визнати серйозність військового становища й докорінно реформувати неспроможне командування; або змиритися з проханням про масовану німецьку допомогу ціною втрати незалежності.
Муссоліні обирає символічний жест: 27 січня 1941 року він відправляє на фронт міністрів і вищих сановників режиму — захід переважно пропагандистський; його власний зять, граф Чіано, міністр закордонних справ, вступає до авіаційної частини. Цей жест, який спостерігачі вважають «дивним», радше смішить тил, ніж надихає його, і дратує сановників, висмикнутих із римського затишку. Передусім він нічого не змінює у військовій реальності. У наступні тижні німецька допомога, яку довго відкидали, стає неминучою: прибуття Роммеля до Лівії, а навесні — німецьке вторгнення до Греції та Югославії. Італія, що мала вести автономну «паралельну війну», фактично стає підлеглим партнером Німеччини. Зима 1940–1941 років позначає остаточну втрату Муссоліні стратегічної ініціативи.
T06-024