Минуло 11 днів відтоді, як Італія вступила у війну, і має визначити умови перемир'я, яке Італія нав'яже Франції. Загальний наступ, що розпочався того самого дня на альпійському фронті, обертається фіаско: армія Ольрі тримає свої позиції, а італійські війська майже не просуваються попри нищівну чисельну перевагу — у снігу й холоді високогірних долин.
Дуче мріяв про велику здобич: Ніцца, Савойя, Корсика, Туніс, Джибуті. Але його стримують 2 обставини. Його зять Чіано обстоює поміркованість, аби не штовхати французький флот та імперію в обійми британців. А головне, Гітлер дав йому зрозуміти, що не слід вимагати надто багато: рейх хоче не дратувати майбутній уряд Віші, щоб зробити з нього слухняного партнера. Гітлер, який щойно виклав Франції власні умови перемир'я, хоче зберегти контроль над врегулюванням і не дати союзникові зіпсувати йому розрахунки.
Муссоліні має обрати між максималістською демонстрацією, що догодила б його пропаганді, і поміркованішою лінією — зважаючи на свої апетити на здобич, провал альпійського наступу та позицію Берліна.
Муссоліні задовольняється символічними здобутками — окупацією Ментони та демілітаризованою зоною — і підлаштовується під Гітлера. Італо-французьке перемир'я, підписане 24 червня на віллі Інчиза поблизу Рима, дає Італії лише вузьку окуповану зону навколо Ментони та 50-кілометрову демілітаризовану смугу вздовж кордону. Жодних анексій у метропольній Франції, ні Тунісу, ні Корсики, ні Джибуті. Для дуче це приховане приниження: відбитий на полі бою в Альпах, він не здобуває майже нічого з перемоги, до якої так мало долучився. Ця невідповідність між заявленими амбіціями та мізерними реальними здобутками віщує італійські труднощі наступних років — спершу в Греції, потім в Африці.
T04-033