Полковник ще в травні 1941 року зібрав навколо себе на плато Равна Гора частини королівської югославської армії, що лишилися вірними королю та уряду у вигнанні. Його люди, четники (Četnici, «нерегулярні бійці»), вважають себе підпільною регулярною армією окупованої Югославії, а сам він міркує як обережний офіцер: зберегти кадри, дочекатися висадки західних союзників, не дратувати окупанта, доки не складуться умови для вирішального повстання.
Німецький терор, здається, дає йому рацію. У Кралєві й Крагуєваці Вермахт щойно розстріляв 100 заручників за кожного вбитого солдата, і пролита кров лише зміцнює його переконання, що передчасне повстання стало б катастрофою.
По інший бік комуністичні партизани Йосипа Броз Тіто ведуть наступальну партизанську війну й утримують «Ужицьку республіку». Обидва лідери вже зустрічалися в Струганику 19 вересня, але не порозумілися. 27 жовтня 1941 року в Браїчах Тіто робить нову спробу й пропонує об'єднати сили для загального повстання.
Михайлович зважує 3 шляхи, що геть суперечать один одному: влити свої загони до партизанських і розпочати відкритий бій; відмовитися від злиття й берегти сили на вижидальній лінії; або спершу обернути зброю проти партизанів, щоб забезпечити собі єдиний контроль над сербським опором.
У Браїчах Михайлович відмовився від злиття й від загального повстання, погодившись з Тіто лише щодо другорядних питань. Співпраця не склалася. Уже 1 листопада 1941 року четники атакували штаб партизанів в Ужицях, але були відбиті: почалася югославська громадянська війна, паралельно з боротьбою проти окупанта. Обидва рухи воювали між собою до 1945 року. Побоювання репресій і вижидальна стратегія Михайловича, а також докази місцевих домовленостей четників з окупантом змусили союзників перенести підтримку на Тіто: місія Фіцроя Макліна (вересень 1943 року), а потім Тегеранська конференція (грудень 1943 року) утвердили партизанів як визнану силу. Михайловича судили й стратили 1946 року.
T09-069