У підземному бункері 11-ї групи в Аксбріджі планшетистка WAAF (Жіночих допоміжних повітряних сил — жіночої допоміжної служби Королівських повітряних сил) пересуває жетони на величезному планшеті. Навколо контролери стежать за світловим табло, яке показує по кожній ескадрильї, чи вона на землі, у готовності, чи вже в повітрі.
Систему, розроблену Даудінгом, живлять сигнали станцій берегової радіолокації — їх близько 50, від Ленд-Енда до Оркнейських островів, — доповнені спостерігачами Спостережного корпусу (Observer Corps). , найвразливіша, прикриває південний схід Англії та Лондон: саме на неї припадає найбільше боїв, бо вона найближча до Франції. Дані надходять уривчасті: пеленг, приблизна висота, кількість літаків, часто завищена, а іноді — приманка, щоб відтягнути винищувачі з аеродромів.
У серпні 1940 року Люфтваффе щодня посилає хвилі на південні аеродроми. Контролер має лише кілька хвилин: надто рання команда на зліт виснажує пілотів на землі, надто пізня змушує їх кидатися на ворога без висоти. На кожну тривогу треба вирішувати.
Контролери 11-ї групи під командуванням Кіта Парка воліють піднімати для перехоплення лише одну ескадрилью, тримаючи решту на землі в резерві: поступові вильоти, ескадрилья за ескадрильєю, щоб безперервно тривожити ворога й зберегти резерви, — ціною боїв, які нерідко доводиться вести за чисельної меншості. Цей ощадливий метод контрастує з доктриною «Біг Вінг» («Великого крила»), яку обстоює сусідня : вона хотіла зосередити кілька ескадрилій, перш ніж завдати удару. Суперечка, відома як дискусія про «Біг Вінг», отруюватиме стосунки й після битви. Система Даудінга — Парка, передаючи інформацію від радара до пілота за лічені хвилини, дозволяє чисельно слабшим силам майже завжди бути в потрібному місці. Планшетистки WAAF, кілька з яких залишаться на своїх постах під бомбами, коли вдарять по аеродромах, стануть тривалим образом цієї війни операційних зал.
T04-062