Нашому пілотові років двадцять. Він нещодавно закінчив льотну школу, і до першого справжнього бою має іноді менш як 20 годин нальоту на «Спітфайрі». У серпні 1940 року Винищувальне командування отримує заледве 50 пілотів на тиждень, а молоді новачки потрапляють в ескадрильї, виснажені тижнями боїв над Ла-Маншем.
Тактична настанова чітка: коли кілька ескадрилій наводять на ворожий стрій, швидші «Спітфайри» зв'язують боєм винищувачі Me 109, що супроводжують його, а «Гарікейни» кидаються на бомбардувальники. Найвищий пріоритет — розбити стрій бомбардувальників, перш ніж «парасоля» 109-х обрушиться на нападників.
Ось його перше перехоплення. Він мчить на масу німецьких бомбардувальників. За кілька секунд небо наповнюється літаками, що пікірують і розвертаються. Спокуса — вчепитися в ціль і натискати на гашетку будь-якою ціною, але коли очі прикуті до здобичі, позаду вже нічого не видно. Раптом навколо ліхтаря кабіни тріщать трасери. Мчати далі, виходити з атаки, щоб вижити, чи застигнути на секунду довше, ніж можна?
Пілоти, які вижили, швидко виходили з атаки. Ветерани повторювали це раз у раз: той, хто під вогнем уперше застигав, був «пропащий». А одержимість ціллю давала ворожому винищувачу змогу непомітно зайти в хвіст. Статистика битви за Британію безжальна до новачків: значна частка втрат британських винищувачів припадала на пілотів у їхніх найперших вильотах, збитих, не встигнувши навчитися стежити за хвостом. Після влучання безпосередньою небезпекою ставав вогонь: палаюче мастило заливало лобове скло, а жар міг заклинити ліхтар кабіни; тоді треба було відкрити кабіну, скинути ремені, перевернути літак догори дном, щоб випасти в порожнечу, а потім смикнути за кільце парашута. Ротація ескадрилій, запроваджена Даудінгом, мала на меті саме надати цим людям періоди відпочинку, в яких Люфтваффе відмовляла своїм.
T04-063