Відразу після встановлення окупації нацистська Німеччина організовує методичне культурне пограбування завойованих країн. Спеціальна служба — Оперативний штаб рейхсляйтера Розенберга (ЕРР) — отримує завдання конфісковувати твори мистецтва, бібліотеки й колекції, зокрема ті, що належать євреям, масонським ложам і противникам режиму, на користь музеїв Рейху й нацистських сановників (Гітлера, Герінга).
Перед цією загрозою куратори, колекціонери й власники мусять діяти. Сховати або евакуювати найцінніші твори (укрити їх у вільній зоні, за кордоном, у таємних сховищах), щоб уберегти від пограбування. Задекларувати їх і залишити на місці — з поваги до розпоряджень чи зі страху. Або спробувати домовитися з окупантом про їхнє збереження.
Ставка тут і культурна, і моральна: урятувати культурну спадщину від організованого пограбування, коли окупант має в руках силу й адміністрацію. Бельгійські та французькі музеї, як і приватні колекції (передусім єврейські, які невдовзі відберуть), безпосередньо під загрозою цього грабунку великого масштабу.
Де це було можливо, куратори й власники вирішили сховати або евакуювати твори: численні важливі твори було евакуйовано й сховано ще 1939–1940 року (у Франції колекції Лувру розвезли по замках; у Бельгії вжили заходів захисту). Проте ЕРР усе одно здійснив масове пограбування, насамперед націлене на відібране єврейське майно (відбирання майна йшло паралельно з першими антиєврейськими заходами осені 1940 року). Десятки тисяч творів конфіскували й вивезли до Німеччини. Нацистське культурне пограбування, одне з наймасштабніших в історії, стало після війни предметом величезних зусиль із повернення, досі не завершених. Воно ілюструє хижацький та ідеологічний вимір окупації, невіддільний від переслідувань.
T04-141