У травні 1940 року Вермахт стрімко проходить Бельгією. За лінією фронту його тили розтягуються й лишаються погано контрольованими: дороги забиті біженцями, повно розрізнених солдатів, розбитих частин і нібито нерегулярних стрільців. Місцеве командування понад усе боїться пострілу цивільного по своїх військах — це страх, успадкований від 1914 року, коли психоз нерегулярних стрільців уже позначився на німецькій армії в Бельгії.
Стикаються 2 логіки. Перша — безпека тилів, яка вимагала б превентивно залякати населення, щоб захистити колони й склади. Друга — право війни, кодифіковане в Гаазі, що захищає некомбатантів і забороняє карати всю громаду за вчинок однієї людини. Між цими крайнощами лежить ціла шкала заходів: від простих обмежень для мешканців до найжорсткішого тиску. До того ж місцеве командування, за яким мало наглядають згори, має значну свободу дій.
Кожен шлях має важкі наслідки: уявна ефективність терору проти законності та військової честі, ризик покарати невинних проти ризику залишити тили беззахисними. Командування мусить визначити, як воно контролюватиме країну, яку проходить.
У багатьох випадках командування вдається до заручників і погроз колективними репресіями: у травні 1940 року Вермахт бере цивільних заручників, подекуди використовує їх як живий щит і чинить репресії за самою лише підозрою, що стріляли цивільні. Там, де психоз нерегулярних стрільців сягає піку, це призводить до масових убивств (Вінкт, 86 і більше загиблих). Ця практика, успадкована від звірств 1914 року (Дінан, Левен), руйнує міф про «чистий Вермахт». Не всі частини вдаються до неї однаковою мірою, і погроза не скрізь обертається розстрілами; проте взяття заручників як знаряддя терору належить до німецьких методів уже від початку вторгнення й стане системним за окупації (політика заручників проти Руху Опору).
T03-130