Після розгрому Польщі (1939) і розчленування Чехословаччини (1938–1939) десятки тисяч польських і чехословацьких військових утекли до Франції, щоб продовжити боротьбу. Їхні уряди у вигнанні ( — Польщі, — Чехословаччини) облаштовуються на французькій землі й намагаються дати цим людям майбутнє.
Ці люди, які вже втратили все, роблять вибір щодо участі у війні. Відновити підрозділи й битися пліч-о-пліч із французами, попри випадкове спорядження та непевність. Зачекати на кращу організацію, перш ніж вступати в бій. Або — для декого — спробувати потрапити на інші театри воєнних дій (Близький Схід, Велика Британія).
Для союзників ці іноземні сили — потенційне підсилення й символ: війна окупованих націй може тривати з вигнання. Але їхнє застосування порушує питання командування, спорядження й морального духу. Багато хто прагне битися з окупантом своєї батьківщини; Франція дає їм базу. Що мають вирішити ці солдати без країни?
Поляки й чехословаки масово відновили підрозділи, щоб битися пліч-о-пліч із французами: уже взимку 1939–1940 років вони сформували у Франції значні сили (польська армія у Франції налічувала кілька десятків тисяч осіб), які воювали в кампанії 1940 року (зокрема в Норвегії під Нарвіком і на французькому фронті). Після поразки багато хто евакуювався до Великої Британії, щоб продовжити боротьбу: польські пілоти прославилися в битві за Британію, а чехословацькі й польські підрозділи служили аж до перемоги. Участь цих вигнанців, які билися за визволення окупованої батьківщини, ілюструє міжнародний вимір опору Осі вже в 1939–1940 роках — і роль Франції, а потім Англії як бази війни вільних націй.
T02-088