Щоб підтримати моральний дух під час «дивної війни», французький уряд має визначити тон своєї офіційної комунікації. Чи слід плекати певність у перемозі, засновану на уявній матеріальній і моральній перевазі союзників та міцності лінії Мажино, чи готувати громадськість до тривалого й непевного випробування?
Служби пропаганди обирають тональність. Поширювати тріумфалістський оптимізм, щоб заспокоїти населення й солдатів, ризикуючи засліпленням. Триматися реалістичної лінії, готуючи країну до важких і тривалих зусиль. Або применшувати війну, щоб не лякати, ризикуючи демобілізацією.
Ставка на тріумфалізм ризикована: обіцяти легку перемогу — означає наражатися на крах морального духу, коли дійсність спростує риторику. І навпаки, надто похмура риторика може підірвати волю до бою. Питання влучного тону — між заспокійливою брехнею та мобілізувальною правдою — постає перед будь-якою державою на війні. Яку лінію мають обрати служби пропаганди?
Французька пропаганда поширювала тріумфалістський оптимізм, щоб заспокоїти: у «дивній війні» панували гасло «Ми переможемо, бо ми сильніші» та впевнена риторика, що підтримували ілюзію переваги союзників і гарантованої перемоги. Цей тріумфалізм, різко спростований крахом травня–червня 1940 року, посилив шок поразки та відчуття зради: обіцяли перемогу, а настав розгром. Розрив між риторикою й дійсністю живив — і після Визволення, і в колективній пам'яті — критику засліплення еліт. Цей епізод показує небезпеку пропаганди, відірваної від реальності: надміру обіцяючи, вона готувала той моральний крах, якому нібито хотіла запобігти.
T02-086