Влітку 1940 року спостерігає, як Велика Британія самотужки стоїть проти Німеччини, не маючи достатньо ескортних кораблів для захисту своїх атлантичних конвоїв. Черчилль уже кілька тижнів вимагає американських есмінців. Але Сполучені Штати нейтральні, громадська думка здебільшого лишається ізоляціоністською, а президент у листопаді домагається безпрецедентного третього терміну: будь-який крок, який сприймуть як рух до війни, стане зброєю в руках його супротивників.
Рузвельт шукає схему, яка допомогла б Лондону, не зіштовхнувши президента відкрито з Конгресом і виборцями. Ідея набуває обрисів: передати 50 старих есмінців часів Першої світової війни в обмін на 99-річну оренду британських баз в Атлантиці (Ньюфаундленд, Бермуди, Карибський басейн), подану як зміцнення оборони США.
Такий хід породжує конституційну складність: подібна угода зазвичай оформлюється договором, який має схвалити Сенат. Рузвельт мусить обрати шлях — піти до Конгресу, ризикуючи загрузнути в дебатах посеред кампанії, діяти виконавчим указом, спираючись лише на президентську владу, або відмовитися, щоб не ризикувати. Він ще не знає, як громадськість сприйме обмін зброєю з воюючою стороною.
Рузвельт обирає діяти виконавчим указом, спираючись лише на президентську владу. Угоду «есмінці в обмін на бази» оголошують 2 вересня 1940 року шляхом обміну нотами, без голосування Конгресу: 50 есмінців за 99-річну оренду. Президент спирається на висновок свого генерального прокурора, який визнає цю операцію такою, що належить до його компетенції. Захід конкретно допомагає Королівському флоту втримати Атлантику й різко відходить від суворого нейтралітету на користь політики допомоги «усіма засобами, крім війни». Він прокладає шлях до закону про ленд-ліз у березні 1941 року. Переобраний 5 листопада 1940 року, Рузвельт таким чином підтвердить зсув Сполучених Штатів до статусу «арсеналу демократій», однак не вступить у війну до грудня 1941 року.
T05-001